?

Log in

ВОКАБУЛЯРНИЙ ТРЕНИНГ ВЕСТИБУЛЯРУ [entries|archive|friends|userinfo]
RO

[ website | БЛОГОвонія. Неігрове кіно майже про людей і про майже людей. ]
[ вся правда | технічні дані ]
[ архів | календарик ]

ВМІСТ [жовтень. 21-е, 2018|11:43 am]
RO
ШО ТУТCollapse )
Посилання

З-під вух [березень. 5-е, 2017|09:39 am]
RO
Коли вівчур у відповідь на все, шо ви йому говорите, виявляє незгоду, тобто заперечно трясе головою і теліпає вухами - це сигнал, що пора ці вуха лікувати, бо вони болять, а будь-який біль спотворює слова.
Дешеві краплі на Вуді діяли якось наскрізно: вилікували ліве вухо, а насправді виштовхнули біль у праве, воно, ніби обмінявшись місцями, почало припадати натомість. Правда, менш інтенсивно - видно частина болю застрягла в дорозі - в голові, бо Вуді став часом чухати лоба до чиїхось ніг.

Тому вчора, подолавши в собі в'язку суміш зайнятості, ліні й ощадності, я вирішив хворобу підкупити і напридбавав чогось дорогого, вушного, двокомпозитного, спеціалізованого, чим промивав, протирав і накрапав. Вуді болісно підвивав, але я вдавав, що чую захоплене "вав!" і продовжував.
На прогулянці промоклі, зм'яклі вуха були не в собі й провисли, як на прищепках, прикриваючи свої раковини від кожного першого вітру. Надто вивалений язик тупив морду, їй вперше не хотілось принюхуватись.

В цей післяробочий час наш парк стає прохідним: потоки людей з усією неритмічністю міського ритму пробігають безоглядно попри всі ці заповідні 200 порід цінних дерев, бархат амурський із забайкалля і червононогі європейські модрини. Проскакують, щоб зекономити на маршрутках, при цьому продовжують дивитись поперед себе крізь їхні вікна.
Вуді про це не знає, тому зсоромився свого вигляду - ніби вийшов у бігудях. І вперше повертався додому охоче, без відставання, не пригальмовуючи повідком і плутаючи ноги, що розгублено переплітались.

І от на самій середині його переживання, тобто дороги додому, нам трапилась володарка болонки - системно, безповоротно ефектна - не залежно від того, як впаде світло чи волосся. На глянцевому повідку під колір мештів крутилась абсолютно біла прозора хмарка, копіпастнута з казки, очевидно, теж дорога, з великими очима, бо сама в шоці. З хмарки шось там накрапало, тимчасом Безповоротна спитала, без контексту і впівоберта до мене: - а скільки йому років?

Поки свідомість вагалась: додати чи відняти, підсвідомість оволоділа на мить некерованим обезголовленим ротом і випалила правду: - вісім. Свідомість, правда, встигла злукавити услід: - буде.
- всього лиш? - не відомо, для чого - виявила скривлене принижуюче здивування інтерв'юерка. Стало ясно: співвідношення віку і вигляду для неї екзистенційно базове.
Може, мала на увазі, що болонці стільки ж, але ще не виросла. Бо на морді Вуді немає зморщок, а мішки - не під очима, а сивина лише на бороді, що видно тільки коли з ним очі-в-очі, а не верхи чи зверхи. Та й взагалі, сивина не старить, а лише виказує вік.
Мені лише залишилось надіятись, що притиснутість його вух до черепа пропустила це мимо них, і він не встиг зневіритись у мудрості людини в цілому, а не окремо взятої, не став кусачим.
На ранок обидва вуха повернулись. Стоячі вуха роблять вівчура на 10см вищим - на дециметр наближенішим до нас. Тільки тепер у них прочитується запис нав'язливого Ніцше: "за вухом ворушилось щось мізерне, нікчемне й кволе. то була людина"
ПосиланняШО, НЄ?

На чорний день [лютий. 27-е, 2017|11:10 am]
RO
Пост "на чорний день".
По-справжньому "гусарська" - рулетка Північнокорейська: в таборах численні жінки з незлічимими, тобто невиліковними, сроками, охоче дають охоронцям гусарити із собою. Не тому, що засуджена шукає судженого, а тому що шукає надію на сприяння.
Але бути коханцями - це так чи інакше означає перебувати в змові, хоч і сексуальній. А змови в КНДР більш ніж небезпечні, тому якшо бранка котрогось разу залетить - то всім табором дочікуються народження дитини, щоб урочисто стратити разом з мамою. Дають народити в природній спосіб, щоб синхронізувати законодавство природи із звірячими законами КНДР.
Нехолостий фатальний постріл коханця-охоронця породжує і вбиває - один двох - але не одразу. Російська рулєтка порівняно з цим - попсова, як цар-мильниця POLAROID, з його миттєвим не витриманим результатом.
Фотомильниці взагалі придумано тому, що життя закінчується, як мило.
Їхні знимки дозволять колись, коли перекотуватимеш в руках його знебарвлено-змилений, вже майже не вловимиий отічний шматок слизу, нагадати, яким воно було, коли його розпечатали, як просилося на руки і як віддавало трояндами, і скільки обіцяло чистот.
ПосиланняШО, НЄ?

Ідея [лютий. 26-е, 2017|07:07 pm]
RO
В нічному парку трохи пригорблені, але величаві дідки, покульгуючи та потрясаючи підборіддями, як приспущеними до ранку прапорами:
- Так за що його було бить?
- За ідею
- Так ідеї ж не було...

Фрагменти розмов інколи повноводніші, ніж самі розмови, з їхніми приводами на початку і нервами вкінці.
І от я згадав, шо в нашому окупованому радянськістю дитинстві на "єсть ідея" злітались пацани - собі, і зповзались пияки - собі, але точно ніхто нікого не бив, а навпаки.
Тільки дома все змінювалось, бо у батьків "ідейний чоловік" означало когось під загрозою, про кого не можна говорити, але обов'язково треба думати. Тобто навіть дефініції переховувались.
Так і лишилось назавжди: все, про що говорить українець - далеко неоднозначне.
ПосиланняШО, НЄ?

Лютий, лють, льють [лютий. 25-е, 2017|11:17 pm]
RO
Друг перевіряється в біді. В нашій країні головна цивільна біда - алкоголь. Тому там, де друзі, з'являється він: приходить на перевірку дружби.
Під час останньої позапланової перевірки я пройшовся лицями, вони були зачервоні, як на кінець зими.
От коли сонце - зрозуміло: воно постачає організм вітаміном D, який за це стимулює веселі приходи дофамінів і заодно забарвлює лиця на червоно: побічне тяжіє до центру, тому побічні ефекти виявляються на лиці.
Продвинуті споживачі алкоголю теж червоніють, від того самого дофаміну, тільки консервованого: черпати його навчились з пляшок, як із домашніх закруток. Бо мають силу віри, що алкоголь - це закорковане сонце, а космічний корабель - це коркотяг, тільки схожий на підземний надровий бур: він же розкорковує не просто пляшку, а дозоване світосприйняття.
Правда, при цьому часто лібідо перетворюється на альбедо, тобто здатність люмінофорити, відбиваючи і розсіюючи видиме не спеціально для когось, а в простір. Тому простір такий розсіяний, що важко дається глибокий подих.
І тут приходить весна...
ПосиланняШО, НЄ?

не для преси [лютий. 25-е, 2017|09:17 am]
RO
вчора вирішив, що треба шось змінити, і ввечері таки пішов у заклад, про який давно знав, але не наважувався.
набравшись сміливості шляхом прискореного кроку, випалив з порогу: - у вас є котрась, хто вміє це зробити якісно?
назустріч виступила висока модель в образі медсестри, з бездоганними формами одягу, втілення чийогось не нижчого за себе ідеалу, з абсолютно білим волоссям над рішучим, але не паленим, стриманим лицем, і голосом, що до кінця кожного вислову грає на пониження, тому за ним хочеться йти:
- є, ходім.
в кімнаті з зеленими, лише м'якими меблями, більше не виявилось нікого, значить вона мала на увазі себе. виразна співчутливість досвідчених очей не залишала сумнівів: можна довіритись. красі взагалі довіряєш понад усе. або усе.
- розташовуйтесь свобідно. ви як хочете? - коли я сів на зелене, спитала, погладжуючи рухами згори вниз, не відчутними, але вгадуваними доторками. від цих вгадувань тіло перетворювалось на мурашник.
- більше знизу, трохи зверху,- мій погляд мимоволі відводився.
струмені душу направляла вона сама, стоячи ззаду, масуючи кінчиками пальців кожний вимитий фрагмент.
після всього, коли мені вже було досить, і я навіть почав стримувати, вона ще усміхнено приглядаючись, грайливо поскубувала спереду, як заведене щеня, що хоче на доріжку прокусити штанку.
врешті спитала:
- ви схвильовані. у вас коли це було востаннє?
- востаннє я це робив сам, у мене є система дзеркал і машинка для стрижки.
- цікаво, але більше так не робіть, у нас професійне обладнання, завжди чекаємо.
Посилання1 коментар ШО, НЄ?

Сон-отець [лютий. 5-е, 2017|07:29 pm]
RO
Кожен з нас - це зовсім різні люди в різні періоди. Тому можна було б не вірити в любов всього життя, бо років через 15 це вже інша людина в твому тілі любить іншу - в її. Тобто це ознака лінивої неперебірливої улюбливості в те, що під рукою, або закоханість в свою закоханість, тобто в її пам'ятний слід. Такі пари нерідко, продовжуючи бути разом, мають один на одного зуб, тому приводять себе у взаємний рух зубчатою рвучкою передачею.
Так можна було б вважати, якшо б не знати мого друга дитинства Вітю. В нашому дитинстві він був спритним і стрімким.
А потім вирішив, що краще зберігаються ті, хто робить мало зайвих рухів, не трясуть лицем, як гаманцем, і всі процеси в собі сповільнив, став стриманим і величним, і з часом різко зменшив дози.
Але періодично не стримується навіть він і рівно щодесять років стає батьком. Від одної й тої ж дружини: в момент шлюбу вони недочули і присягали не на вірність, а на вічність. В проміжках між вагітностями вона захищає рівно по одній дисертації. А він ніби цим встигає скористатись.
Втретє, і підозрюю, не востаннє, він не стримався кілька років тому, в 45.
І от мені приснилось майбутнє: нам по 55, і він, переконавшись, що мирська слава - таки транзитна (sic transit gloria mundi), замість стати батьком, став отцем - в невеликій церкві, що з усіх сторін оточена висотками, під нагляд яких ніби прикріплена.
І я по неділях після служби допомагаю йому задувати свічки, і ми випиваєм "церковних" 100 грам зі срібних чарок. Там же, бо там затишно, а в 55 має хотітися затишку.
І друг-отець мені повільно так говорить:
"Горілка - найменше піддана земному тяжінню рідина - випаровується швидше за будь-яку воду, бо небо охочіше вбирає саме її, тобто обирає, тобто відбирає у нас на свою користь. Воду воно все одно віддає, повертає людині з хмар і джерел, а горілку - ніколи, її рух - завжди в одну сторону.
Тому пити треба так, ніби перехоплюєш у неба - щоб не лише ти радувався своїм думкам, а й твої думки не нарадувались тобою.
Тільки от наші радості, продовжуючи нам життя, одночасно його прискорюють, в сумі виходить на одно.
А от небеса - наше майбутнє, і п'ючи забагато швидковипаровувального - ми беремо в борг у майбутнього. А воно жорсткий кредитор, із всевидячими лічильниками. Тому буття зловживаючого, як і зло вживаючого, з часом перетворюється на останнє слово у свій захист, на котре всі, хто ще залишився у поріділому залі, реагують, як на тост. Зачеплене серце починає битись, ніби струшує градусник, і йому здається, що люди - це тварини, у котрих парнокопитність замінено на високопарність.
Але й тверезістю зловживати не можна, природа не цінує підлабузництва. А тверезість - це ємке подвійне дно, в якому заховано багато чого, тільки не все, що заховано, можливо знайти і ним скористатись, поки тверезий. І той, хто вміє потрохи відкладати тверезості на чорний день, потім - як знайде. Коли його особисте небо випадково наступить на спільну землю"
ПосиланняШО, НЄ?

Бізнес-зоря Давида [квітень. 24-е, 2016|04:25 pm]
RO
[Tags|]

З розпеченої Гянджи на початку дев’яностих у Франківськ переселився Давид. Азербайджанський нащадок діда-вірменина, тобто радянської ремісії вірмено-азербайджанських стосунків, вагався у всіх питаннях міжетнічного протистояння, і врешті розхитався настільки, що закинувся в західноукраїнську географічну даличину, тобто Галичину. Закинувся, щоб не відкинутись, бо невизначеність ставала загрозливою.
Тут відкрив «Агентство Зовнішньої Ефективної Реклами», яке виготовляло вивіски, придумувало рекламні слогани і пропонувало магазинам нові незабутні назви, запевняючи, що якшо надати чомусь сумнівному безперечне ім’я, то сумнівне перетворюється на грунтовне.
З чіпкими очима, що не могли поділити між собою поля зору і підтискали особистий простір одне одного, нестримно змагаючись за вигіднішу позицію, від чого крилатоброву голову Давида вертлявило, він спочатку був директором, інженером з виробництва, рекламним агентом, дизайнером, монтажником, вантажником і сторожем.
Знімав квартиру, єдина кімната якої вдень робилася офісом, кухня – цехом, балкон - складом. Шляхом з роботи додому було перевдягання в домашнє, з мештів у тапки, і навпаки: о 8:55 і 18:05, за винятком днів, коли частині працівників, що жили у ньому, вдавалось несвіжим диханням відпроситись в директора, що жив у ньому, і звалити швидше. Бо перегар - це ефект переробки повітря на попереджувальний сигнал.

Хоча й без перегару його вирячкувате лице погано приховувало внутрішньотілесні процеси і взагалі не приховувало процеси психічні. Від очей до щік простягались чітки промені радіальних зморщок, зранку перестрибуючи через рівчаки і підпухлості під очима, від чого очі перетворювались на жовті півсонця із червоними гало з ламаним у блискавки промінням. Величезний рот з рідкими «коронованими» металевими зубами, схожий на замощений у щетині мисливський капкан, охочіше відкривався – причому на 180 градусів – ніж закривався, і з портсигарною посмішкою: металево-блискучою і з наскрізнм запахом тютюну, що в’ївся. Зрідка посмішка випрямлялась, і з-під шкіри спливав сірий втоплений сум, а зморшки нагадували пересохлі лунки для сліз, орошувальну симтему фізіономії, що лише чекає нагоди рівномірно розподіляти по обличчю сльози - фізіологічні виділення метафізичного смутку, покликані каналізувати емоції.

Щоб створити у клієнтів відчуття солідної працелюдної фірми, навчився розмовляти по телефону різними голосами, ніби голосові зв'язки щоразу перезав'язував по-інакшому, різними вузлами. Правда, вся фірма чомусь мала акцент, хоча й розмовляла доброю українською, принаймні значно кращою від середньовживаної: її Давид не те щоб вивчив, а засвоїв, як шлунок заблукалого натуралізується, засвоюючи сире криваве м’ясо заради виживання в непритаманних умовах.
Головним сюжетоутворюючим предметом офісу був шкіряний фотель, що надавав глибини простору і життю Давида. Іноді він просиджував ніч в цих засмоктуючих шкірах болотистого кольору, де легко було втонути, до них мав би бути приставлений рятувальник. Забував або не мав сил підвестись, захоплений невтішними снами - надлишками роз'ятреного світосприйняття. Їх не можна переривати, бо кожен сон – це знак переносу в кінці чергового рядка у фоліантах життя. На це ніби натякав ряд старих дошкульних доісторичних настінних годинників, вишикуваних над фотелем.
Давид пояснював, що годинник - носій часу, отже чим більше маєш годинників - тим більше маєш часу. Електронних не визнавав, бо механізм годинника - це єдиний двигун, створений заради холостих обертів (які прийнято вважати робочими). По суті годинник зі стрілками - це векторний механізм, в якому кожен вектор щосекундно змінює єдине, що у вектора є - напрямок, тобто те, чим він є. Швидкий вектор щоразу запобігливо випереджає повільний в просторі, але повільний постійно опиняється далі в часі: годинник - це наглядний стенд, який демонструє умовність випередження і нагадує про незмінну розстановку сил у світі: велике за формою та дрібне за змістом підганяє вагоме, але мале.
Тобто посил, сигнал годинника створений щоб вгамувати, а не прискорити людину. Давид і сам, жовтолиций, як пісочний годинник, мав власний темпоритм, який на свій лад організовував присутність інших, підпорядковував єдиному "спільному знаменнику", котрий встановлювався самим фактом його присутності будь-де. В цій властивості полягає найбільш незбагненна властивість – харизма.
Після ночі у фотелі плани на день звіряв не з прогнозом погоди, як завжди, а зі станом під очима: якщо на ранок прибуло під очима – значить вночі приходило прозріння, і яких би ти не зазнав втрат - доки маєш почуття гумору - все не безнадійно. Якщо втратив його, то з чим і з ким би не залишився, все навколо робиться не надійним, і всі навколо робляться ненадійними.
Види своєї діяльності Давид теж змінював, бо прибутки повинен приносити сам спосіб життя. Коли він вичерпує себе, не приносячи доходу ні в кишеню, ні в душу - тобто радості - треба його міняти, поки не настало непоправне - звикання до безрадісного, це - фінал.

І багато їздив, щоб не «поїхати»:
- Бо психіка працює, як велосипед, без руху важко втримати рівновагу та зберегти стійкість. Ніж стояти на місці - краще від чогось тікати. Якщо займаєшся завжди одним і тим же, то життя обов’язково нагадає про себе тим, що почне тебе ковбасити або пресувати. Бо хоче, щоб його іноді вигулювали. Бо життя – це пес, воно себе не усвідомлює: ти його усвідомлюєш замість нього. А воно просто хоче доброго хазяїна.
Коли Давида підностальгійовувало – тишком кидав все і піднімався у Карпати, побути кілька діб з ними наодинці. Втеча в гори була його попереджувальним пострілом вгору, тільки німим. Повертався з запасами самогону й ідей, свіжих, чистих і невловимих, як гірське повітря, пояснюючи: «вскормльонний грудью без гір не може». Притримуючи лице посмішкою, перед розгніваним клієнтам вертко виправдовувався "склеротичним синдромом менеджера": це коли, перед тим як вийти з дому, ти все-таки згадуєш, що маєш прихопити, наприклад, паспорт i розсаду піоній, але вони знаходяться в рiзних кiнцях хати, i ти зависаєш у відповідальному обдумуванні правильного рiшення, що взяти потрiбнiше, бо точно знаєш, шо поки братимеш паспорт - забудеш про розсаду піоній, або навпаки. Бо анекдоти збуваються частіше, ніж мрії.
На відміну від ровесників, розмови про майбутнє викликали у нього більше збудження, ніж розповіді про минуле. Це не помішало діяльності його фірми по ходу скотитись в напівпорожню тоді нішу похоронності: Давид вирішив оганізувати похоронний бізнес "під ключ". Взагалі, в усьому, чим він займався, ключовим було слово ключ.
В новому ділі вирішив згадати всі свої професії (у справжнього Давида все має бути пораховано, тобто всіх): придумував епітафії, плів і надписував вінки, стриг і гримував покійників... Колись він орендував крісло в перукарні, але довго не протримався, потім розповідав, що розумний перукар першим взнає про сходження божевільності клієнта. Для всіх воно виливається через рот і очі, а заливається через вуха. А перукарю воно відкривається раніше, просочуючись через поверхню голови: безумець обов’язково щось витворяє зі своїм волоссям: то «рівняє» ножицями, закрито, у ванні, то куйовдить пальцями, відкрито, за столом. Йому щось заважає в області голови, і у волоссі знаходиться доступне йому поясненя, він невпинно шукає образне в безобразному…
На відкриття похоронного салону вхід вирішив підкувати перевернутою надувною підковою, зібраною з чорних надувних кульок, що привітно обрамлюватимуть двері. За християнським задумом Давида, їх буде 33. Коли вияснилось, що в Україні чорних кульок ще не існує - замовив через перевізника Мішу із Польщі. Міша – з баптистської сім’ї, возив бусиком в Польщу і назад контрабанду, тому ми звали його Контрабаптист. Часу на пошуки Міша не мав, але на аптечній гуртовні були чорні кондоми. Іх і купив - тридцять три по ціні сорока. Решту приховав собі, за винахідливість, на тижневе випробовування.

Давид спочатку думав обвішати надутими газом кондомами Контрабаптиста і відпустити у вікно. Але коли від стресу відійшов, точніше відплив на самогоні – зрозумів, що так може бути навіть краще: циліндрична строгість форм дозволяла кріпити кондоми перехресно, тобто паруючи у хрестики, хоч і дуті. В традиціях нового давидового народу результат нагадуватиме вишиванку. А роги сім'яприймальників можна обламати, зв'язавши і вивернувши всередину. А бананово-ванільний смак до відкриття вивітриться: ще не придумано запаху, який би не вивітрювався, навіть з рота. Так і зробив. На щастя, вироби попались без реберець і пухирців.
Похоронний салон мав слоган «життя - це раптом що, смерть - це раптом нічо», автовідповідач його факсу трелив, чи то тролив, Сонатою №2, і був лише першим кроком бізнес-дороги на цвинтар, яку намітив собі Давид. Він вже виношував плани кладовищного реформаторства, твердячи, що «теперішні кладбіща позбавлені ефекту причетності, не передають реальність у всій її порожнечі, для них смерть – це просто збавлення від мук на користь мух»: сприйнятливий Давид хоча й вивчив мову без пропусків, але кладовище залишилось для нього «кладбіщем», ніби захопився словоутворюючими "клад б іще". В цьому місці його українська строго постила.

- Сучасні кладбіща не те що не красиві, їм не вистачає ефектності. Натомість домінує штучна класовість, кладбіщенська бізнес-класовість. Ці не зрозумілі портрети-набойки на камені позбавлені полум'яності. В майбутньому потрібно замінити їх вбудовані моніторами, на яких можна буде побачити відео з покійним, перемикаючи канали вбудованими у граніт сенсорами, як в телевізорі, тільки замість номерів каналів - роки запису відео. А в решту часу - постійна трансляція, прямий репортаж, з гробу - "на живо", як пишуть в телевізорі, відео постмортем: під кришку труни, над лицем кожного покійника буде вмонтовано вебку з холодним світлодіодом. Ти приходиш ввечері, як стемніє, на цвинтар, а тут таке сяйво: з усіх могил люмінофорять екрани із підземними лицями, і ти ходиш серед цієї білої ночі блукаючим суб'єктом фантомних бажань, як на сеансі гробової психотерапії, не в силах ні відвести погляд, ні перевести подих, ні посміхнутись, бо бачиш, шо сміється той, хто сміється востаннє. Мимовільно вітаєшся зі знайомими в моніторах, у покійників взагалі здебільшого знайомі лиця…
Слово «плазма» набуде свого первинного значення - "виліплене, сотворене". Я створю перший плазменний цвинтар, назву "Паранорама-Плаза". Зимовий, льодовиковий період смерті минув, пора виходити з нір, майбутнє – за кладбіщами-літниками. Ми позбавили негативу живу фотографію, зробивши її цифровою. Очікування фотографії з негативу колись тягнулось довго і викликало хвилювання, що лишилось лише в спогадах. На часі позбавити негативу посмертність. Хвилювання очікування смерті після нашої Революції Зближення світів теж залишаться в спогадах.

Тим більше, що сучасні люди все одно перестали розкладатись: вони нахапуються за життя емульгаторів, які змінюють тілесний хімічний склад. Це ж консерванти, вони нікуди не діваються, просто переходять з їжі в тіло. Підземні мікроорганізми відмовляються пожирати таку хімію, голодують, бо інакше вони й самі втратять здатність розкладатись, у що перетвориться земля? Розшарується. Ніхто тепер не гниє, лише підтікає, фігурно воскується в емульгаму, мадам Тюссо сьогодні би не піднялась на бабки. Щоб піднятись - треба від чогось відштовхнутись. А від чого тепер відштовхуватись, якщо вигляд після смерті перестав бути відштовхуючим, більшість після виглядає краще, ніж до: зморшки розгладжуються, шкіра стає однорідною, померлі виглядають, як завмерлі. Природа уникає людину з тих пір, як людина уникає свою природу і її природознавство розжиріло у природозазнавство. Часові тепер ні на кого покластись, мусить все роз’їдати сам, але він – така кислота, що роз’їдає не так матерію, як майбутнє. Це бальзамування - наслідок баналізування смерті. І чим більше ми відмовляємось вступати в реакцію з часом - тим різкішою буде реакція. От на вході у Микитинецьке кладбіще є нікельований напис:
"Колись ми так жили, як ви тепер живете.
Тепер ми там, де ви колись будете».
На вході у "Паранорама Плазму" буде вступний пом'якшуючий синопсис від Бодріяра: "Щоб бачити речі у всій їхній виразності, слід робити їх похідними від функції власного зникнення. За кожним зображенням стоїть зникнення чогось - і це те, що надає зображенню привабливості"...

Давидова могила – приземлена буквально, на ній немає плазми. Тому що немає надмогильного пам'ятника. І вже навряд чи колись з'явиться. Помітні люди часто щезають непомітно. Різного сенсу пам'ятники дістаються тим з них, хто зумів щезнути помітно.



фото - з проекту Ростислава Котерліна "М-Psyсhe"
Посилання2 коментарі ШО, НЄ?

Св.Вечеря [січень. 7-е, 2016|06:20 pm]
RO
[Tags|, ]

Я б і далі не помічав, що високосний рік мого міста почався з того, що воно змінило схему руху своїх маршруток, якби не релігійні обставини, які штовхнули мене на Св.Вечір до тещі.
На зупинці номери всіх під'їзджаючих маршруток я звіряв з смскою від родичів, яка містила кілька можливих комбінацій імовірних пересадок.
Але на фасаді кожного бусику чомусь виявлялось по два номера, не рівнозначних, але рівновеликих - як ознака перемоги діалектики над однозначністю.
Тому впевненості у правильності вибору, здається, не було ні у кого. Що підтвердилось всередині салону: там виявлялось два табори пасажирів, які парували непорозуміння, і парували непорозумінням, обидва ворожих до шофера. Бо він і всі вони мали різні плани і покладання на цей маршрут. А в малому місті, щоб задовольнити подорожні примхи всіх, не вистачає вулиць.
Я подумав, шо потрапив у вертеп, де шофер, скориставшись правом Першої Зорі, грає злого Ірода, готового перетворити цей шлях кожного на останній.
Сутичка зчепила майже всіх, тільки замість мечів у повітрі зхрещувались назви вулиць від Коновальця до Лепкого через самого Бандеру, нанизуючи вуха суперників на свої дзвінкі закінчення.
Якийсь товстий чоловік гучно весело картавив, поглинаючи очима кожну присутню жінку. Це робило його ше більшим, схожим на передріздвяний мішок. Замість "р" він вимовляв "п", тому всі швидко зрозуміли, що він мав наувазі, повторюючи "ви нас не оббпіхуйте". Але на мить робилось ніяково, коли він рефреном вигукував по-своєму слово "Різдво".
- Світ - це дзеркало, подивіться на нього добрими очима, і він на вас дивитиметься так само! - з переднього сидіння оголошував неголений дідок з тонкошаровими ознаками підпилої доброзичливості на лиці - єдиний тут, виразно задоволений всім - і напрямком руху, і своїм станом. Він розслаблено присповз вздовж сидіння, тому знаходився найнижче, але на все дивився зверхньо, згори свого незгоримого стану.
- Якшо світ - дзеркало, то дзеркало заднього виду, тільки сраку показує! - іродствував шофер.
- Бо часто в дзеркало не можна глядітись, як не можна упоминать ім'я Господа всує: ваше відображення, як правило, і є ваш головний бог, правда, жіночки?- підпилий задоволено вмостився ще нижче, ніби після всього, відчувши прилив філософських сил. На минулій височині залишив лише колюче підборіддя.
Найближча жінка різко розвернулась до нього задом.
- То ви мені пускаєте біль в глаза?- цікавився Підпилий. - Щоб всім їхалось радо - треба ввести в маршрутках систему "РАДА" - і щоб на кожній зупинці пасажири голосували, яка зупинка слідующа. Гірше не буде: врятує кнопкодавство, як всігда.
- Шофер, зупиніть! - закричала яскраво підтушена - та, що була щойно оглянута Кратавим найретельніше з усіх. Швидко втрачаючи витримку, яку, очевидно, довго і старанно настоювала сумарними роками проведеного в чергах, вона важко зіскочила з місця, ніби вириваючись зі стану придушеності поглядом Картавого. - Де тут стоп-кран!?
- А вам, жінкам, в кожній загпозлиивій ситуаціі хочеться тиснути чи смикати чепвоне! - Картавий не надто шифрував позивні своєї сексуальності і сидів все ширше, відвівши одне коліно впоперек проходу.
- Мені було б паралельно, шо ви говорите, якби не ваші поперечні ноги!- відбилась Оглянута.- Пропустіть!
Картавий відвів на 5 градусів грайливу барикаду вагомої ноги, і коли Оглянута протискалась у новостворену в проході щілину, несподівано зізнався:
- Я Ваня!- і припідняв послаблене іменним камін-аутом лице.
- Я бачу: Ванька - Нє встань-ка.
Ці слова, з якими Оглянута рушила сходами вниз крізь "привідчинені щойно ворота", подіяли на Ваню віагрично, його підпружинило, і посапуючи та гублячи на ходу дихання, і тут же знаходячи та підводячи його знову, Картавий вивалився слідом за нею на білосніжну вулицю, катапультований неопізнаною силою органічного походження...
Змирена з маршрутом решта пасажирів віддалялась у стихлому раптом салоні, озираючись на їхню безперебійну розмову, аргументовану пальцями різного формату.
Одна з перших зірок, наслідуючи пасажирів, насмішкувато цілилась у пару найдовшим і найгострішим своїм променем. Рождався Христос.
Посилання1 коментар ШО, НЄ?

ПЕС ПОПЛУТАВ [грудень. 25-е, 2015|05:48 pm]
RO
[Tags|, ]

Мене вкусив сеттер.
Наші з ним стосунки розвивались стрімко. Передумови були майже еротичні: мій вівчур Вуді, коли натрапляє на тільки йому видимий слід "стеклої сучки", на кілька хвилин невідривно зосереджується, шкіряний кінчик носа набухає, ритмічно смикається, не торкаючись землі, лапи штивніють, повідок напружується...
Таке повторюється на кожному вигулі, бо під час цього сеансу він не просто нюхає, а бачить в темному кінозалі голови "домашнє відео" з продовженням. Тому це треба просто терпляче перечекати, поки позивні собачої сексуальності не відпозивають своє.
І от у безлюдній «лісосмузі» парку, у самий розпал "перегляду" наступної серії, до Вуді примчав елегантний ірландський сеттер - раптово і нізвідки - як то завжди з лягавими: вони мають турбіни в ногах, курдюки під хвостами, мигалки в очах і допитливість у носах. З наскоку він почав внюхуватись у той самий невидимий сабж, але не медитативно, як Вуді, а рвучкими різкими загарбливими понюшками.
Вуді не любить, коли не дають донюхати феромонів на півдоріжки, але сприйняв миролюбиво, навіть понюхав у сеттера за вухом і розмашисто вильнув боа хвоста.
В цей момент задихано наблизився якийсь крик у вигляді пари господарів ірландця. Вони невідворотньо насувались, спираючись один на одного і тримаючись за серця - вуйкуватий і жарптицелиця. У сигналі тривоги, що підміняв слова, можна було розібрати лише "Я ж казав!".
Тривогу пси розуміють краще, ніж слова, процес обнюхування раптом став некерованим і перейшов у взаємопроникну фазу. Пси кинулись один на одного, я кинувся відтягувати сильнішого Вуді, пара ірландців кинулась дистанціюватись, допомагаючи лише недобрим словом, розбавленим добрим - матом.
В рудому місиві німецько-ірландської битви я вичленив пащу Вуді, розімкнув її, і обхопивши його шию зігнутою рукою, відвів морду від поваленого противника, і вже почав заспокійливо корчити міну мінських домовленостей.
І тут сеттер, натхненний можливістю контратаки, вирішив здійснити контрольний випад зубами у Вудіну голову. І з усього храпу прокусив палець моєї долоні, яка вже була між ними. Поплутав: їм кров людська не годиться. А може просто хотів нагадати, шо йому палець в рот не клади, на відміну від господарів.
Поки я думав, що треба носити побільше металу на пальцях - господарі сеттера не спішили його відтягувати, а лише здалеку зважували ступінь його "постраждалості", все більше захоплюючись вокалізом крайніх частот.

Коли пси, нарешті, вже були в надійних руках - я спробував розважити парочку, пояснюючи, що винуватий зовсім не сеттер, що невчасно надбіг, а лише генетична пам'ять німецько-британських воєн, жовтнева поразка збірної Німеччини ірландцям, і одвічне внутрішньогрупове мовне протистояння домінуючих германських мов...
Але парочка виявилась поганою співбесідницею навіть для свого пса, їхні очі сигналізували, що вони завели його, рятуючись від нелюбові – коли все і всі навколо ненависні.
Мій палець, користуючись моментом своєї соковитості, діловито заливав кров'ю всю долоню. Вуді я тримав за шипований ошийник, бо наш повідок опинився в руках парочки, яка чомусь намагалась хоч якось нас осоромити... Я їм пробував довести, що рука почервоніла не від сорому. І що якшо маєш великого песика і не вдається словесно контролювати його траекторію - то
краще або тримати за повідок, або бути готовим, шо він іноді з кимось погризеться, що з точки зору природнього відбору - лише на користь.
Не попрощавшись, вони розвернулись і почали віддалятись разом з нашим повідком, який жарптицелица жбурнула в нашу сторону лише після того, як я запропонував, що можу прислати за ним Вуді – щоб не обтяжувати їх клопотами процедури повернення.
А нині свято, і у мене одна незручність - мушу уникати людей, які люблять в рукостискання вкладати всю радість грайливо-іскристого тиску - бо поранено праву.


Посилання1 коментар ШО, НЄ?

navigation
[ viewing | most recent entries ]
[ go | earlier ]